Хоча собаки дуже схожі зовні з вовками (є у них щось спільне в зовнішності), але все ж, вовк – це дика тварина, що мешкає в абсолютно інших умовах. Вони завжди уникають зустрічі з людиною і самостійно добувають собі їжу. Собаки, навпаки, живуть тільки в поселеннях людей або поблизу них. Навіть дикі пси знаходяться поруч з людськими поселеннями і є падальщиками, а не мисливцями.
Від кого походять собаки?
Якщо раніше була теорія, що собаки походять саме від вовків, то останні 70 років, завдяки роботам генетиків Дмитра Бєляєва і Людмили Трут, ми знаємо, що найімовірніше вони походять від іншого підвиду, оскільки ще 15 тис. років тому розділилися з вовками. ДНК їх схожі на 99,8%, але розвиток, формування груп, ставлення до людей абсолютно різне.
В Угорщині був проведений науковий експеримент доктором Еніко Кубіньї, який вирішив взяти на виховання вовченят 5-денного віку, у яких ще не відкривалися очі. У цуценят вовка були окремі вихователі, які проводили з ними спільний час: спали разом, їли, займалися, тренували, тобто максимально зблизилися, щоб вовченята змогли одомашнитися. Але коли ті наблизилися до 8-тижневого віку, у них почала проявлятися інша поведінка. Вони не виявляли жодного інтересу до вихователів і уникали тривалого контакту.
Вовка можна приручити, але не одомашнити
Вчені дійшли висновку – вовка можна навчити бути ручним і навіть навчити деяких методик, але він на генетичному рівні ніколи не стане домашнім собакою. І що найголовніше, дорослий вовк генетично не дасть ручного потомства, вовченят потрібно буде заново соціалізувати, щоб вони весь час були з людьми. Одним словом, їх можна приручити, але не одомашнити. Собаки ж, навпаки, ще будучи цуценятами, шукають погляд людини, намагаються доставити їй задоволення, тому їх так легко навчати, і вони швидко піддаються дресируванню.
Завдяки Бєляєву і Труту були організовані проекти по соціалізації лисиць, щоб їх було простіше вбивати, не травмуючи шкурку і продаючи її дорожче. Лисиці відбиралися за єдиною ознакою – меншою боязню людини. Далі вибиралося лояльне потомство, яке саме підходило до людей. Через 18 поколінь лисиць, вони стали більше схожими на собак, у них почали народжуватися лисенята з опущеними вухами, як у лабрадорів, маленьким тілом, невеликим черепом і навіть змінився колір шерсті – вони стали плямисті, різнокольорові, а не тільки руді.
Завдяки цим даним Раймонд і Лора Коппінгери висунули теорію, з якою більшість вчених зараз згодні. Стародавня людина не мала можливості відбирати вовків за певними критеріями, брати до себе в сім’ї, щоб потім народжувалися нормальні вовченята і могли жити з ними. Собаки самі себе одомашнили, люди не займалися цим і не брали їх з собою на полювання. Вовк не буде ділити здобич або охороняти стадо, для нього це дичина, також і не буде тягнути сани, тому що для них важливий особистий простір. Виходить, що собаки виникли в результаті природного відбору, і роль людини не мала значення. Вони шукали їжу у вигляді недоїдків і екскрементів людей, які теж поїдали.
Вовки з меншим почуттям страху підходили до поселень і таким чином розвивалися. Чим більше їжі, тим більше можливість розмноження і шансів на виживання потомства. Саме на ознаках критичної дистанції (тобто втечі від людини) і з’явилася гіпотеза самоодомашнення собаки шляхом природного відбору. Популяції диких вовків таким чином почали розділятися на окремі групи, з еволюціонуючими генами, і з’явилися перші праотці собак. У них був менший розмір тіла, стали пропорційно меншими голова і зуби, скоротився мозок. Цього було достатньо для нормального харчування і продовження роду.
